Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представників:

Президента України - Гуцала Д.С.,

ОСОБА_1 - ОСОБА_2, -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

24 грудня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до Президента України, Міністерства оборони України (далі - Міноборони), у якому, посилаючись на порушення відповідачами вимог законодавства стосовно проходження публічної (військової) служби, просив визнати протиправною бездіяльність Президента України щодо невиданння указу про його звільнення та зобов'язання видати такий указ. Крім того, просив визнати протиправною бездіяльність Міноборони щодо невиплати належних йому матеріальної допомоги, грошового забезпечення, непризначення пенсії та вимагав покласти на структурні підрозділи Міноборони обов'язок здійснити відповідні нарахування та виплати.

У процесі розгляду справи суд роз'єднав вимоги ОСОБА_1 до Міноборони та вимоги до Президента України, а адміністративну справу за першим позовом передав за предметною підсудністю до окружного адміністративного суду міста Києва.

Уточнивши позовні вимоги, представники позивача просили суд визнати протиправною бездіяльність Президента України щодо: невидання указу про звільнення позивача з військової служби у запас за станом здоров'я; невидання указу про звільнення позивача з військової служби у порядку статті 14 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VII); невидання указу про звільнення позивача з військової служби у зв'язку з проведенням організаційних заходів; неповідомлення позивача про результати розгляду двох подань Міністра оборони України про звільнення позивача з військової служби; непризначення позивача на посаду та незаконного зарахування в розпорядження посадової особи; нездійснення контролю за діяльністю Міноборони щодо проходження та звільнення позивача з військової служби. Крім того, просили покласти на Президента України обов'язок видати указ про звільнення позивача з військової служби у запас за станом здоров'я, або за скороченням штату, або у зв'язку з проведенням організаційних заходів.

Станом на 28 лютого 2014 року ОСОБА_1 у званні адмірала (присвоєне Указом Президента України від 24 серпня 2013 року № 453/2013) обіймав посаду начальника Генерального штабу Збройних Сил України (далі - Генштаб) як військовослужбовець, з яким укладено контракт про проходження військової служби. Строк дії контракту - з 18 лютого 2014 року по 21 серпня 2022 року.

У день звільнення з попередньої посади наказом Міністра оборони України № 89 позивач визначений військовослужбовцем, що перебуває у його розпорядженні із залишенням на всіх видах забезпечення та у списках Генштабу.

28 лютого 2014 року ОСОБА_1 звернувся з рапортом до в.о. Міністра оборони України щодо направлення до Військово-морського клінічного центру Кримського регіону для проходження військово-лікарської комісії (далі - ВЛК) у зв'язку з погіршенням стану здоров'я.

Рішенням в.о. Міністра оборони України від 2 березня 2014 року № 2263/з та начальника Генштабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 3 березня 2014 року № 371/нв позивачу оформлене направлення від 4 березня 2014 року № 300/3/83 до вказаного лікувального закладу (акт службового розслідування).

Центральна ВЛК Міноборони затвердила постанову ВЛК Військово-морського клінічного центру Кримського регіону з висновком про обмежену придатність ОСОБА_1 до військової служи на підставі статей 39б, 42б графи ІІІ Розкладу хвороб, станів і фізичних вад, що визначають ступінь придатності до служби у Збройних Силах України (свідоцтво № 261).

18 березня 2014 року Міноборони зареєструвало рапорт ОСОБА_1 на ім'я в.о. Міністра оборони України про звільнення з військової служби в запас за станом здоров'я. Дата підписання рапорту ОСОБА_1 не зазначена.

Разом із тим 17 березня 2014 року, тобто в день затвердження постанови про визнання ОСОБА_1 обмежено придатним до військової служи, начальник Генштабу звернувся до Міністра оборони України з поданням про задоволення рапорту позивача.

Погодивши подання, в.о. Міністра оборони України 19 березня 2014 року подав в. о. Президента України документи щодо звільнення адмірала ОСОБА_1

28 березня 2014 року Адміністрація Президента України повідомила про відмову в реалізації подання з посиланням на неможливість звільнення в запас військовослужбовців у період проведення часткової мобілізації.

2 квітня 2014 року ті ж рапорт та подання повторно надіслані в.о. Президента України.

5 червня 2014 року матеріали про звільнення позивача з військової служби повернуті до Міноборони. Підстави для повернення у листі Адміністрації не зазначені, а зі змісту внутрішнього листування Адміністрації Президента України вбачається аналогічне мотивування.

Вищий адміністративний суд України постановою від 16 лютого 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Цей суд дійшов висновку, зокрема, про те, що на час першого направлення матеріалів щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби у Міноборони не було правових підстав для ініціювання подання, а Президент України, відмовивши у його реалізації, діяв у межах повноважень, на підставі та у спосіб, що передбачені чинним законодавством.

На час другого подання матеріалів щодо звільнення позивач не набув права на звільнення, оскільки він визнаний лише обмежено придатним до військової служби.

Також цей суд дійшов висновку, що у п'ятиденний проміжок між періодами проведення мобілізації (між першою та другою хвилями мобілізації з 2 по 6 травня 2014 року) стан особливого періоду не припинявся. Законодавчі обмеження щодо звільнення військовослужбовців пов'язані, у першу чергу, з особливим станом і лише у другу - з мобілізацією як його складовою частиною.

Крім того, колегія суддів зазначила, що в ситуації, яка склалася, у Президента України не було обов'язку відстежувати періоди, у які можна, а у які заборонено звільнення конкретного військовослужбовця.

Тому посилання представників позивача на те, що відповідач зобов'язаний був звільнити ОСОБА_1 з військової служби у період з 2 по 6 травня 2014 року, не беруться до уваги.

Касаційний суд дійшов висновку, що позивач не може вважатися військовослужбовцем військових формувань, який прибув з тимчасово окупованої території та якому надано право звільнитися з військової служби, у тому числі в особливий період, за правилами статті 14 Закону № 1207-VII, оскільки після звільнення з посади начальника Генштабу позивача залишено у розпорядженні Міністра оборони України.

Також цей суд зазначив, що вимоги про визнання протиправною бездіяльності Президента України щодо невидання указу про звільнення у зв'язку з проведенням організаційних заходів вбачаються необґрунтованими, оскільки відповідно до пункту 118 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, такі заходи мають місце у разі скорочення посад військовослужбовців, а у випадку, що розглядається, цих підстав немає.

Так, за змістом пункту 233 цього Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.

Позивач такий рапорт Міністру оборони України подав, зважаючи на звання адмірала, рапорт та супровідні документи, направлені для реалізації Президентові України. З огляду на військову ієрархію у Президента України не виникло обов'язку повідомляти позивача про результати розгляду подань Міністра оборони України, оскільки такі повідомлення направлялися автору подання.

Враховуючи наведене, підстав визнавати протиправною бездіяльність Президента України щодо неповідомлення позивача особисто про результати розгляду двох подань Міністра оборони України немає.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України також погодилася з твердженням представників позивача про те, що Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань та здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави.

Однак це не означає, що Президент України після звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Генштабу - Головнокомандувача Збройних Сил України і зарахування його в розпорядження Міністра оборони України зобов'язаний контролювати діяльність Міноборони з питань проходження військової служби конкретною особою, яка, хоч і має звання адмірала, проте у безпосередньому підпорядкуванні Президента України не перебуває.

На переконання Вищого адміністративного суду України, це означає, що немає підстав для визнання протиправною бездіяльності Президента України щодо призначення позивача на посаду та незаконного зарахування в розпорядження посадової особи, а також нездійснення контролю за діяльністю Міноборони щодо проходження позивачем військової служби та звільнення з неї.

Стосовно строків розгляду питання про звільнення ОСОБА_1, то, як установив суд, закон прямо не передбачає протягом якого часу Президент України повинен був розглянути подання Міністра оборони України.

Вищий адміністративний суд України виходить із того, що такий строк має бути розумним, тобто найкоротшим для розгляду і вирішення питання в умовах, які склалися.

З урахуванням особливого періоду, пов'язаного із зовнішньою агресією та проведенням антитерористичних заходів в Україні, цей суд вважає, що перше і друге подання розглянуті Президентом України своєчасно.

Не погоджуючись із постановою Вищого адміністративного суду України від 16 лютого 2015 року у цій справі, 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. В цій заяві ОСОБА_1 просить: переглянути та скасувати зазначену постанову, прийняти нове судове рішення по суті позовних вимог, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника Президента України та представника ОСОБА_1, перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню, а рішення Вищого адміністративного суду України ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Крім того, слід зазначити, що, як убачається з листа Генеральної прокуратури України, який надійшов на адресу Верховного Суду України, слідчий відділ слідчого управління Головної військової прокуратури здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні за ознаками вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 408 Кримінального кодексу України, за фактом вчинення ОСОБА_1 дезертирства. А згідно з пунктом «є» частини шостої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби, зокрема, у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення військового звання чи позбавлення права займати певні посади.

Ураховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.А. КороткихО.В. Кривенда В.Л. МаринченкоП.В. Панталієнко О.Б. ПрокопенкоІ.Л. Самсін О.О. Терлецький